РОЗЛУЧЕННЯ БАТЬКІВ ЯК ФАКТОР ДЕВІАНТНОЇ ПОВЕДІНКИ ДІТЕЙ

Реалії життя свідчать про те, що розлучення батьків вкрай негативно впливає на розвиток дітей. Це підтверджують і спеціальні дослідження. У дітей дошкільного віку відбувається регрес у розвитку, зокрема, повертається нічний енурез, знижується саморегуляція тощо. У школярів різко погіршується навчальна успішність, дисципліна, підвищується агресивність, можуть з’явитися втечі з дому, крадіжки, хуліганство. Часто у дітей виникають психосоматичні розлади: біль у шлунку, безсоння, головні болі, фобії, загальна збудженість і рухова розгальмованість або, навпаки, депресія, апатія.

Проте батьки, що розлучилися, досить рідко усвідомлюють, що погіршення поведінки чи здоров’я дитини пов’язане з їх розлученням. Вони пояснюють це поганим характером, що формується у дитини, й намагаються «переламати» поведінку сина чи доньки. На жаль, це призводить до нових труднощів і проблем. Для того щоб допомогти батькам, які залишилися сам на сам з проблемами, що виникають після розлучення, і самотужки виховують дитину, треба розібратися як у механізмах реагування дітей на розлучення, так і в переживаннях батьків. Необхідно чітко розуміти, що батьки здатні допомогти своїм дітям, які виростають у неповній сім’ї, лише в тому разі, якщо вони зможуть вирішити свої психологічні проблеми.

 Зрозуміло, що для дитини не має значення юридична сторона справи. Батьки можуть після розлучення ще деякий час проживати в одній квартирі, чи навпаки, часом батьки тривалий час приховують від дитини те, що насправді відбулося, пояснюють відсутність тата тим, що він у тривалому відрядженні, живе у родичів тощо. Для дитини відлік кризи розлучення батьків починається з того моменту, коли вона усвідомлює: тато й мама більше ніколи не будуть жити разом. Діти ще не можуть збагнути, що їх любов до обох батьків перекреслена стосунками між батьками. Навіть якщо дитина й розуміє, що мама й тато часто сваряться, навіть якщо й усвідомлює те, що вони більше не люблять одне одного, – все одне в неї виникає запитання: «Але чому він уходить від мене? Тато може жити в іншій кімнаті. У нього ж є я!» Коли дитині кажуть, що тато переїжджає в інше місце, то батьки знають, що це відбувається через їх суперечності та свари. Дитина ж сприймає це так, що батько покидає її.

 До суму з приводу втрати батька додається біль від усвідомлення, що вона сама не дуже важлива і недостатньо кохана, щоб зуміти утримати батька вдома, незважаючи на його сварки з матір’ю. Це усвідомлення своєї другорядності в любовному житті батька, своєї безпорадності якимось чином завадити тому, що батько її покидає, призводить до того, що почуття суму перетворюється на лють. Гнів, лють, розпач можуть бути спрямовані на обох батьків через те, що вони свої інтереси визнали важливішими, ніж щастя і спокій дитини. Проте в рівній мірі ці почуття можуть бути спрямовані як на тата, який покинув сім’ю заради іншої жінки, так і на маму, яка не вміла поводитися так, щоб батько не шукав іншої жінки.

Діти дошкільного віку, для яких розлучення батьків стало подією, що трапилася зненацька, раптом з обуренням усвідомлюють, що для батьків подружні стосунки мають значно більшу вагу, ніж стосунки з нею, з дитиною. Це завдає сильного емоційного болю, оскільки егоцентризм дитини цього віку зумовлює ілюзію, що вона є центром життя сім’ї. Тому дитина, якщо її покинув батько, сприймає цей факт як зневагу саме до її почуття любові та відчуває себе як жінка, яку покинув коханий. У цьому разі, як у будь-якої людини, у дитини виникають запитання: «Чому мене покинули?», «Що я зробив не те?». Звідси виникає відчуття своєї неповноцінності й почуття провини.

Річ у тім, що дитина сприймає настрій і поведінку батьків насамперед як оцінку своєї особистості. Егоцентризм дошкільника й молодшого школяра спонукає вважати поганий настрій батьків як прояв їх незадоволення саме поведінкою дитини, а не якимись іншими причинами. Тому спогади про сварки між батьками, які могли стосуватися проблем виховання, неузгоджених позицій щодо оцінки поведінки сина чи доньки, починають сприйматися дитиною як справжня причина їх розлучення. Особливо болісно відчувають свою провину за розлучення батьків ті діти, які намагалися помирити батьків під час їх сварок. У цьому разі вони переживають ще й свою невдачу, крах своїх зусиль та сподівань.

Наступним механізмом виникнення девіантної поведінки дітей унаслідок ситуації розлучення є вплив відчуття страху. Відомо, що однією з базових соціальних потреб дитини є потреба в безпеці. Задоволення цієї потреби передбачає стабільність, тобто сталий порядок у житті, в оточенні і насамперед у сім’ї. Будь-яка радикальна зміна лякає дитину, викликає в неї почуття беззахисності. Дитина розуміє, що відбувається щось страшне й кардинальне і що вона ніяким чином не може вплинути на ці події. Основний страх дітей в ситуації розлучення — це після батька втратити ще й матір. «Мама й тато не розуміють одне одного, багато сваряться і не кохають більше один одного, як кохали раніше...» – так або приблизно так пояснює більшість батьків дітям причини розлучення. Немає нічого простіше, ніж уявити собі логіку міркувань дитини: «Якщо мама не любить більше тата й уходить від нього (або відсилає його геть), хто знає, може, завтра чи післязавтра вона так само не буде любити мене і так само піде від мене (або відішле геть від себе)». Дитина зі страхом пригадує, як часто між нею і мамою також бувають сварки, а оскільки саме сварки, ймовірно, і призвели батьків до того, що вони більше один одного не люблять, жахливі передчуття охоплюють дитину і не дають спокою.

Ще одне з типових почуттів, що відчувають діти внаслідок розлучення, – туга й тривога за того з батьків, який пішов. Дитина думає: «Як там зараз тато один у своїй новій квартирі?» «Хто його радісно зустрічає тепер, коли він приходить з роботи?» «З ким він тепер грається у машинки, адже він так любив зі мною в це гратись...». Особливо болісно діти переживають розлучення батьків у тому разі, коли ця подія відбувається раптово, тобто без попереднього розладу в житті сім’ї. Якщо батько любить дітей, спілкується з ними, то хлопчик завжди ідентифікує себе з батьком, а дівчинка ніжно любить тата, формуючи в своїй уяві образ свого майбутнього чоловіка. Механізм ідентифікації, як відомо, є ключовим у соціалізації дітей.

Зазнавши психологічних травм, що виникають унаслідок розлучення, дитина ніби втрачає ґрунт під ногами. Болісні переживання підсилюються ще й тим, що діти реагують не стільки на об’єктивні обставини й факти, скільки на свої страхи й фантазії. Відомо, що до 9-10 років дитина ще плутає реальність, казку, власні фантазії й упередження. Отже, її реакції й поведінка часто алогічні, не зовсім зрозумілі дорослим.

Отже, для дитини ситуація в сім’ї після розлучення батьків є кризовою. Разом з тим, як показує досвід, не всі діти реагують на розлучення батьків так яскраво. Це можна пояснити таким чином:

 1. Відсутність поведінкових порушень ще не означає, що дитина не відчуває всіх тих переживань, про які йшлося вище. На жаль, відсутність негативних проявів зумовлює уявлення дорослих про те, що розлучення зовсім не вплинуло на дитину, що син чи донька цілком спокійно або байдуже сприйняли зміну своєї життєвої ситуації. Проте насправді це є наслідком включення механізму витіснення, що надалі призведе до глибоких внутрішніх конфліктів особистості дитини та навіть до невротичних розладів чи психосоматичних захворювань.

2. Дорослі не помічають реакції дитини на розлучення батьків тому, що й до цього її поведінка була соціально дезадаптованою. Посилення цих реакцій дезадаптації батьки, які й самі в цей період психологічно травмовані, пояснюють поганим характером («такий самий, як батько!»), відсутністю «твердої руки батька» тощо.

3. Найкращий варіант життєвого сценарію, коли негативні переживання не призвели до девіантної поведінки, зумовлений тим, що дорослі допомогли дитині пережити кризу розлучення, знайшли правильний шлях виходу з цієї складної ситуації.

 Таким чином, можна дійти висновку, що розлучення батьків призводить до серйозних негативних наслідків для формування особистості дитини, що зумовлено переживаннями гніву, почуття провини і страху. Разом з тим інтенсивність цих переживань може бути знижена, якщо батьки оберуть правильну лінію поведінки.

Яким чином мають поводитися батьки або інші дорослі, які близькі дитині? Насамперед треба зважати на те, що батьки (принаймні той з них, що залишився з дитиною) самі переживають кризу в період розлучення, адже факт руйнування сім’ї — це втрата надій, відчуття покинутості, життєвого краху. Мати  відчуває образу, а то й ненависть до колишнього чоловіка, страх перед майбутнім. Часто вона зазнає матеріальних труднощів, подвійного навантаження і нестачі часу, її пригнічує почуття сорому й провини за те, що не вдалося зберегти сім’ю. Тому вони найбільше потребують уваги й розуміння, терплячості та проявів любові матері. Мати постійно має бути в зоні досяжності для дитини, постійно доводити їй свою любов, терплячість, поблажливість, демонструвати, що всі страхи дитини, пов’язані з розлученням, не мають під собою ніякого підґрунтя, і що життя продовжується. Головне, що в цій ситуації потрібно дитині, – це мати, одночасно переповнена любов’ю – і надійна, як скеля, яка може захистити дитину як від небезпеки зовні, так і від власних її внутрішніх проблем. Спроби досягти бажаної поведінки шляхом виховних впливів, покарань, крику, домашнього арешту тощо призведуть лише до посилення негативних емоційних станів дитини і подальшої дезадаптації.

 Для того, щоб звільнитися від свого почуття провини, кожний з батьків намагається перекласти відповідальність на колишнього партнера. У цьому разі дитині «відкривають очі» на те, яким поганим насправді є тато:«зрадник»,«нероба», «безвідповідальний» тощо. Проте, змальовуючи батька як суцільне зло, мати взвалює на дитину непосильний тягар – стерти з пам’яті образ тата, якого дитина любить, переосмислити ті стосунки, що склалися за все життя. Інший варіант, який обирає мати, щоб звільнити себе від складної розмови та почуття провини, – це приховування факту розлучення. Дитині можуть місяцями казати, що тато у тривалому відрядженні, або що в їх квартирі тато робить ремонт і тому вони переїхали жити до бабусі тощо. У цьому разі дитина рано чи пізно починає розуміти, що відбувається «щось не те». Спроби батьків відкласти повідомлення про розлучення або взагалі його приховати носять інфантильний характер і нагадують поведінку дитини, яка намагається приховати від батьків свої провини.

Проте в цій складній ситуації вони можуть мати важкі наслідки: відбувається обмін ролями, в якому батьки виступають в ролі дітей, що скоїли шкоду, а діти починають виступати як дорослі, які отримали право виносити рішення про винуватість. І це відбувається якраз в тій ситуації, коли дитині потрібна опора і можливість переконатися в тому, що можна довірити батькам – навіть у ситуації їх розлучення – своє майбутнє. Одним з провідних завдань батьків є знайти в собі сили спокійно і зрозумілою для дитини мовою обговорити з нею причини й обставини розлучення; детально пояснити дитині те, як буде складатися її подальше життя, яким чином вона буде спілкуватися з батьком, тобто все те, що непокоїть дитину. Дорослі повинні дати змогу дитині висловити всі свої страхи і відповісти на всі її запитання. Для цього батьки мають усвідомити, що розлученням вони вже поховали свої сімейні конфлікти і тепер вони мають заново скооперуватися задля виховання дитини.